час реакції

en\ \ hysteresis

НАРОДНИЦТВО - суспільно-політична течія, політична філософія та ідеологія В. иникло у 60-ті рр. XIX ст. в Росії й існувало, зазнаючи періодично внутрішніх трансформацій, до часів революції 1917 р. та громадянської війни в Росії. Н. належить до широко розгалуженої сім'ї ідеологічних течій, які являли собою реакцію на капіталістичну модернізацію традиційних аграрних суспільств. У витоків рос. Н. стояли Герцен і Чернишевський. Н. не утворювало цілісної течії у філософському відношенні, але назагал репрезентувало ідеалістичний, суб'єктивістський (почасти навіть волюнтаристський) погляд на історичний процес. Важливими постатями в ідейному Н. були Лавров (започаткував пропагандистський напрям у Н.), Бакунін (бунтарський напрям), Ткачов (змовницький напрям). Вагому роль у становленні народницької соціологічної думки відіграли Берві-Флеровський (автор дослідження "Становище робітничого класу в Росії") і Михайловський (основоположник "суб'єктивного методу" в соціології). Політичні орієнтири Н. охоплювали широкий спектр - від радикального революціонаризму (обґрунтування можливості і необхідності селянської революції, створення доктрини індивідуального терору) до цілком ліберальних позицій (вимоги щодо конституційних реформ, свободи слова, друку тощо). Головним носієм і соціальним стрижнем Н. була різночинна інтелігенція, яка виробила специфічний етос служіння народові (з метою віддати йому "історичний борг" за століття поневірянь, страждань і знущань з боку "освічених станів"). Теоретики Н. вбачали у селянській общині запоруку можливого некапіталістичного шляху розвитку, соціальну перепону пролетаризації і зубожінню селянства, яке становило переважну більшість населення Росії. Доктринальну основу соціальної філософії Н. складав демократизм і народоцентризм. Саме народ був першопочатковою і кінцевою соціально-культурною категорією для теоретиків Н. Творчий доробок визначних селянознавців XX ст. (дослідження Чаянова, Кондратьєва та ін.) переконливо довів, що трудове селянське господарство може виступати життєспроможною клітиною нормального суспільного розвитку (що і підтвердив розвиток багатьох країн). Згідно з "теорією диференціальних оптимумів" Чаянова, дрібне селянське господарство у багатьох відношеннях є більш оптимальним і життєспроможним у порівнянні з великим. Критики Н. (зокрема, марксисти) спрощено тлумачили пролетаризацію селянства як позитивний процес, вбачаючи в ньому тенденцію до визрівання соціальної бази соціалістичної революції. Вони не брали до уваги того, що прискорена пролетаризація за часів пореформеної Росії була тотожною маргіналізації і люмпенізації; правота Н. підтвердилася драматичним досвідом історії. Доктринальним схемам Н. був також притаманний волюнтаризм, уявлення про можливість вирішального впливу історичних осіб на хід історичного процесу. Укр. Н. мало низку специфічних особливостей; насамперед, це культ козацтва та укр. слов'янофільство, що згодом трансформувалося в укр. народолюбство (укр. різновид Н.). Укр. Н. вирізняло також поєднання народної (народоцентризм) і національної ідей, прискіплива увага до національно-культурних завдань. Ідейні провідники укр. Н. - Драгоманов, Подолинський, Антонович - розглядали перспективи втілення соціалістичних ідеалів з позицій еволюціонізму і поступовості. Укр. народолюбці сповідували повне неприйняття будь-якого терору. Н. не є суто рос. або укр. феноменом. У певному аспекті його можна вважати інваріантним ідеологічним явищем консервативного типу, спрямованим на збереження селянського стану як основи історично конкретної національної ідентичності, на створення перепон модернізаторським руйнаціям, що супроводжують капіталістичний поступ.

символ Pt

en\ \ platinum

АТОМІСТИКА ( від грецьк. άτομοζ - неподільний) - натурфілософська концепція будови Всесвіту, в основу якої покладено поняття атому як гранично неподільної частки. А. виникла в античній філософії. Левкіпп і Демократ (V ст. до н. е.) вважали, що матерія має межу фізичної, а простір - математичної подільності, і всі речі складаються із найменших неподільних часток - атомів. Ці ідеї були розвинуті далі Епікуром, Гераклітом, Лукрецієм. Зокрема, Геракліт (IV ст. до н. е.) наділяв А. якісними відмінностями. Лукрецій (І ст. до н. е.) у своїй філософській поемі "Про природу речей" обґрунтовував здатність А. до відхилення від прямолінійного руху і започаткування, таким чином, нових світів. Матеріалістичну версію А. обстоював у XVII ст. Гассенді. Галілей також схвально оцінював А. як філософську теорію, на яку можуть спиратися його експериментальні дослідження та математичні розрахунки. У наш час натурфілософська гіпотеза знайшла наукове підтвердження - атом розглядається тепер як найменша частка хімічного елемента, яка є носієм його властивостей І. дея дискретної будови об'єкта, процесу, властивості розвинута у багатьох наукових теоріях і дозволила розв'язати ряд фундаментальних проблем. У хімії, поряд з поняттям атома, введене поняття молекули як найменшої кількості речовини, яка вступає у хімічну реакцію. У фізиці обґрунтована квантова ідея - атом розглядається як квантова система, в якій процеси випромінювання та поглинання енергії мають дискретний характер, а елементарні частки розглядаються як неподільні частки матерії. Але й останні можуть народжуватись і знищуватись у процесі взаємодії.

ІНТУЇТИВІЗМ - філософський напрям, що виник на початку XX ст. і, ґрунтуючись на певному розумінні інтуїції як способі розвитку біологічного життя, намагався подолати обмеженості механістичного тлумачення світу та логіко-дискурсивного пізнання. Хоча звернення до інтуїції, як до найвищої пізнавальної здатності, було властиве різним школам і окремим представникам ірраціонального напряму в історії філософії, І. виникає як реакція на сцієнтистсько-позитивістську тенденцію, що починає на той час набирати сили. Представники І. (Бергсон, Лосський та ін.) тлумачать інтуїцію не стільки як пізнавальну здатність, скільки як певну онтологічну характеристику людського буття та життя взагалі З. окрема, Бергсон розглядає інтуїцію та інтелект як два різних способи розвитку життя, один з яких зорієнтований на задоволення практичних потреб (інтелект), інший - на безпосереднє злиття з життєвим процесом. Більшість творів Бергсона, як одного з найвиразніших представників І., присвячена спростуванню механістичних, сцієнтистських поглядів на психіку людини та її свідомість, на проблему розвитку життя та здатності його осягнення. Саме виходячи з концепції життя як безперервного творчого процесу ("творча еволюція"), Бергсон тлумачить інтуїцію як знання-переживання, яке в принципі не може бути виражене в поняттях. Подібний підхід до інтуїції характерний також для феноменології Гуссерля та екзистенціалізму. Зокрема, гуссерлівське поняття "інтуїція сутностей" тотожне безпосередньому акту сприйняття. Якраз інтуїція й уможливлює феноменологію, попри те, що феноменологія передбачає особливий вид інтуїції, який відрізняється від усіх інших видів психічного сприйняття, апперцепції тощо. Ця ідея присутня і в феноменологічно орієнтованому екзистенціалізмі; за Сатром, пізнання може бути лише інтуїтивним.

К'єркегор, Сьорен (1813, Копенгаген - 1855) - датськ. філософ. Отримав освіту у Копенгагенському ун-ті; студіював філософію у Берліні разом із Шеллінгом В. історію філософії К. увійшов як основоположник філософії екзистенціалізму; вперше увів в обіг термін "екзистенціалізм". Створення власних філософських засад К. розпочав із критики системи ідеалізму Гегеля та заперечення об'єктивності істини, запропонувавши підхід до "істини як суб'єктивності", що передбачає безнастанне наближення до надії та особистісне самоздійснення О. днією з чільних у філософії К. є проблема вибору, з'ясування якої розгортається на кількох рівнях - естетичному, етичному та релігійному. На першому рівні індивід прагне до максимуму втіх і задоволень, і свобода вибору його є лише позірною, позаяк він цілковито залежить від власної ситуативної реакції. На етичному рівні індивід піднімається на вищий щабель, бо його вибір регулюється вже не безпосередніми обставинами, а сукупністю універсальних моральних цінностей, на ґрунті яких він чинить власний життєвий вибір. Третій рівень - релігійний - найвищий. Згідно з К., тільки здається, що його можливо досягти шляхом самопізнання (як у Сократа, раціонально), бо насправді існує стрибок від етичного рівня до релігійного. Поняття "стрибка" - одне з найважливіших у філософії К., включаючи не стільки момент розриву у мисленнєвих зв'язках, скільки радикальну зміну в екзистенційному просторі існування окремішнього індивіда, коли він через "страх і трепет" зрікається універсуму етичного і переходить до віри. Відбувається "теологічне зречення етичного" і зустріч з "абсурдом". Детальний і переконливий розгляд питання про віру як ситуацію абсурду (що виглядає такою з точки зору буденного світогляду) представлено крізь призму духовних колізій у старозавітній притчі про Авраама. Людина, за К., поєднує в собі часове і надчасове, вічне. Її життя розгортається через страждання, особливо тоді, коли вона прагне до самоздійснення. Щоб уникнути страждань, людина може розчинитися у групі, колективі, і тоді вона втрачає себе. Коли ж вона від себе не відвертається, то спроможна зробити прорив у вічність - через час - до Бога. Категорії "окремішного індивіда" та "повторення" також належать до засадничих у філософії К. "Повторення" - це породження постійного пошуку свободи, бо вічності неможливо досягнути одноразово, одним зусиллям. У царині соціальної філософії К. - рішучий противник комуністичних ідей у суспільному і політичному житті, а саме: ідей рівності, домінування "людини маси", революційного перевороту. У кн. "Твори любові" він застерігав проти можливого реалізування властивої комунізмові найстрашнішої тиранії - "тиранії страху перед людиною".

[br]

Осн. тв.: "Поняття іронії" (1841); "Сучасна доба" (1842); "Або-Або" (1843); "Страх і трепет" (1843); "Повторення" (1843); "Твори любові" (1848); "Хвороба до смерті" (1849); "Вправляння у християнстві" (1850); "Войовничий нейтралітет" (1851).

Козлов, Олексій Олександрович (1831, Москва - 1901) - рос. філософ-ідеаліст, прихильник філософії персоналізму. Закінчив Московський ун-т (1854). Викладав філософію в Київському ун-ті (1876 - 1886). Захистив магістерську дисертацію "Метод і напрям філософії Платона"; докт. "Генезис теорії простору і часу у Канта" (1884). Од 1886 р. - ординарний проф. К. розробляв один із різновидів персоналізму - панпсихізм. В основу концепції була покладена ідея духовної субстанції, яку людина усвідомлює у своєму внутрішньому "Я". Навколишній світ, за К., є ні чим іншим, як сукупністю станів свідомості суб'єкта пізнання. Субстанційна єдність цих станів здійснюється в самому суб'єктові. Матеріальний світ сам по собі не є реальністю (подібно до того, як нереальні простір і час), а є лише сукупністю знаків духовних субстанцій. Загальнофілософською позицією К. визначалася і його гносеологічна концепція. Згідно з нею, пізнавальний процес відбувається лише в голові, духові, свідомості індивідуальної особи С. відомість дана людині від природи, а категорії пізнання є ні чим іншим, як продуктами мислячого "Я". Панпсихізм К. був своєрідною реакцією на банкрутство основоположних засад класичного ідеалізму, зокрема гегелівського панлогізму, де індивідуальне повністю підпорядковувалося загальному. Погляди К. справили вплив на Бердяєва, Лопатина, Лоського.

[br]

Осн. тв.: "Сутність світового процесу або філософія позасвідомого Е. фон Гартмана" (1873 - 1875); "Філософія як наука" (1877); "Філософія дійсності" (1878); "Генезис теорії простору і часу Канта" (1884).

Мах, Ернст (1838, Турас, нині Туржани - 1916) - австр. фізик і філософ. Разом із Авенаріусом - фундатор емпіріокритицизму, зокрема такого його відгалуження, як махізм. По закінченні Віденського ун-ту од 1861 р. працює у ньому приватдоцентом. У 1864 - 1867 рр. - проф. математики ум. Грац, у 1867 - 1895 рр. - проф. фізики Празького ун-ту, у 1895 - 1902 рр. - проф. історії і теорії індуктивних наук в ун-ті Відня. Філософські праці М. були своєрідною реакцією на кризу класичного природознавства. Розкривши логічну неспроможність класичних уявлень про абсолютні простір і час, М. сформулював принцип - все, що відбувається, пояснюється взаємодією тіл - як вимогу емпіричного визначення вихідних понять науки. Через тезу - весь зміст нашого досвіду є справою наших органів чуття - М. будує свою теорію пізнання на сфері відчуттів, заперечуючи існування поза ними будь-яких матеріальних сутностей. Цю сферу відчуттів М. ще називав "нейтральними враженнями" або "нейтральними елементами досвіду" З. гідно з М., кожна наука вивчає відчуття певного типу, а єдність усіх наук полягає у віднаходженні спільних моментів взаємодії цих різних типів. Зрештою, М. вийшов на підсумкове положення, за яким увесь світ є сукупністю наших відчуттів.

[br]

Осн. тв.: "Механіка як наука" (1868); "Аналіз відчуття" (1886); "Простір і геометрія" (1906); "Принципи фізичної оптики" (1921).

МІСТИЦИЗМ ( від грецьк. μυστήριον - таємниця, таїнство) - 1) Визнання надприродної сутності явищ природи. 2) Релігійно-філософська світоглядна концепція, яка виходить з того, що справжня реальність недосяжна для розуму і розкривається лише шляхом інтуїтивно-екстатичного (надчуттєвого) опанування у містиці - практиці безпосереднього єднання з надприродним, трансцендентним. М. бере витоки в архаїчній магії, шаманстві; у філософії формується лише тоді, коли виникає поняття трансцендентного Абсолюту, а в індивідуальній свідомості починають чітко розрізнятися логічний та інтуїтивний (ірраціональний) способи пізнання. М. притаманний всім релігійним системам та релігійно-філософським вченням, оскільки вони базуються на визнанні надприродного начала. Найраніший розквіт М. - в країнах з високою філософською культурою: Індії (веданта), Китаї (даосизм), Греції (піфагореїзм, платонізм). В подальшому хвилі М. супроводжують періоди суспільних криз: занепад Римської імперії (неоплатонізм, раннє християнство, гностицизм, маніхейство), кінець Середньовіччя (суфізм, каббала, ісихазм), період становлення раннього капіталізму (хасиди, квакери, янсеністи, хлисти) В. Новітній час М. є складовою теософії, антропософії, неотомізму, персоналізму. У доктринах новітніх релігійних і духовних течій друг. пол. XX ст., а також деяких наукових напрямах (напр., трансперсональній психології) спостерігається поєднання М. і елементів наукової картини світу. В деяких аспектах з М. збігаються парапсихологія та біоенерготерапія (екстрасенсорне цілительство). Значне поширення М. у країнах Сх. Європи в період постсоціалізму становить реакцію на попереднє суто матеріалістичне та раціоналістичне світосприйняття.

СИМВОЛІЗМ - 1) у широкому значенні тип культури чи індивідуальної поведінки, виразно орієнтованої на ті чи ті символи; 2) літературно-мистецький напрям, який виник в останній трет. XIX ст. у Франції, а потім поширився по всій Європі і у деяких літературах Нового світу. С., при всій розмаїтості своїх головних шкіл і персон, постає передовсім як художньо оформлена світоглядна реакція європейської культури на тогочасну позитивістську, буржуазно-прагматичну цивілізацію, зосереджену виключно на матеріальних та політико-юридичних цінностях. С. не випадково вибудовує щонайширшу і щонайбільшу ретроспективу світової (передовсім античної та юдео-християнської) культури (напр., культурологія рос. символістів Мережковського і Брюсова, яка прагнула охопити чи не весь час людської присутності на Землі). По суті, С. суто естетичними засобами намагався поновити напружений С. міфопоетичної доби та спадкоємних їй культур, аж до європейських Середньовіччя і романтизму включно. В умовах жорсткого відчуження художньої творчості від "ділової" дійсності індустріальної цивілізації вся літературна і мистецько-пластична сума європейського С. та його світоглядна реставрація зазвичай не виходили за літературно-мистецькі межі, але символістам було притаманне вкрай унікальне у всій художній культурі Нового часу прагнення не лише вийти за ті межі, а й надати своїм художнім побудовам чи не загальноколективного статусу. Повертаючись до певних світоглядних засад "колективного" давноминулого, в умовах унікальності своїх естетичних позицій у мистецьких та загальнокультурних умовах кін. XIX - поч. XX ст. С. парадоксальним чином повищував індивідуальний статус художника, міру його суто "особистісного" погляду на світ, аж до вкрай агресивно-індивідуалістичного. С. у своїй семантиці постає як парадоксальне поєднання міфологізованих, доконечно колективних візій історії і природи, з одного боку, і безнастанних фіксацій суто "особистісного", відстороненого од довколишньої дійсності психологічного стану - з другого. С. рішуче змінив саму речовину європейської поезії, стрімко розширивши її метафоричність, віднайшовши зовсім нову мовну фактуру, доти небачені засоби поетичної виразності. Так само він поглибив і романну та новелістичну прозу, створив новий тип драми і театру взагалі. С. став першопоштовхом до процесу, внаслідок якого з'явилися авангард і модернізм, інтелектуально допоміг становленню деяких філософських напрямів - від екзистенціалізму до феноменології, а також супроводжував перші структуралістські спроби і взагалі морфологічний аналіз у гуманітарній царині. С. увійшов також в укр. літературу і культуру (передовсім пізній театр Лесі Українки, поезія молодого Тичини), позначивши становлення режисерського стилю Леся Курбаса та монументального - "бойчукізму".